Мова кіно

На жаль, так склалося, що пересічний європеєць на питання «Що ви знаєте про українське кіно?» відповідає здивованим поглядом. Українські кінострічки часто мають фестивальний успіх, але не є доступними для масової глядацької аудиторії . Тож не дивно, що у світі з українським кіно здебільшого знайомі лише в кінематографічних колах або в середовищі української діаспори. Та все ж є спроби ознайомити пересічних іноземців з творчістю український режисерів. В тому числі шляхом створення кіноклубів.

Один із найвідоміших українських кіноклубів є в Парижі. Діє він з січня 2007 року, його координатор – Любомир Госейко. Майже три роки Паризький кіноклуб був чи не єдиним постійним представником українського кіно в Європі (у США існує відомий та впливовий Український кіноклуб при Колумбійському університеті). 5 листопада 2009 року кіноклуб відкрито в Берліні. Тепер він щомісяця представлятиме стрічки українського виробництва та стрічки про Україну німецьким відвідувачам та українцям, які мешкають в Німеччині. Координатор проекту та засновник кіноклубу Олександра Бінерт та її однодумці готували проект майже два роки, оскільки не було приміщення, фінансування та навіть фільмів на носіях. Розв’язати останню проблему допомогли Ольга Веснянка, координатор Медіа-кіноклубу в Києві, та Олена Новикова, кореспондент «Кіно-Театру». Незважаючи на труднощі, склалося враження, що у відкритті кіноклубу були зацікавлені всі сторони – Посольство України в Німеччині, Центральний союз українців у Німеччині і самі організатори, а головне – глядачі, яких на перший показ під час відкриття прийшло набагато більше, ніж міг умістити зал Українського дому. Перша картина, якою розпочав своє існування Український кіноклуб у Берліні, – «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Вибір символічний: «Цими днями Німеччина відзначає велике свято, 20 років падіння «берлінської стіни», і я вважаю дуже символічним те, що ми починаємо діяльність фільмом, який був заборонений комуністичним режимом,» – зазначила Олександра Бінерт, відкриваючи перший показ. І хоча картина демонструвалась українською мовою (з німецькими субтитрами), в залі серед глядачів сиділи поляки, серби, і, звісно, чимало українців та німців. Декого привела сюди цікавість до того, чого вони раніше не знали і не бачили, декого – любов до шедевра кіномистецтва. Один німець, який був того дня серед глядачів, на моє запитання, чому він прийшов до українського кіноклубу, зізнався, що закоханий у роботи Параджанова ще зі студентських років, з моменту, коли його однокурсник-українець розповів про «надзвичайні роботи надзвичайного режисера». І справді, ті, хто дивився картину вперше, були в захваті. Оплески після закінчення показу тривали довго, а жваве обговорення не вщухало і в коридорах, і на виході з приміщення Українського дому.